ВАСИЛЬ СТУС – ЗРАЗОК УКРАЇНСЬКОГО АРИСТОКРАТИЗМУ
Василь Стус цікавить нас не тільки як геніальний поет та патріот, що поклав власне життя на вівтар Вітчизни, а й приклад істинного представника національної аристократії, провідної верстви, яка природно очолює націю як в добу випробувань, так і успіхів. Його приклад є особливо важливим, оскільки нести свій хрест йому довелося у важкі часи більшовицького поневолення. Людожерський режим успішно проводив політику системного перетворення людей на дегенератів. Особистості шляхетної вдачі були приречені на зникнення просто в силу свої природи. Василь Стус, за цих обставин, яскраво викривав деградацію, на яку прирікав поневолені народи лівацький тоталітаризм.
Про збірку «Веселий цвинтар» більшовицький рецензент, співучасник розправи над поетом, писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».
Простіше кажучи, червоні чудово розуміли небезпеку тієї правди, яку розкривав Стус у своїй творчості. Цього вони боялись набагато більше, ніж його громадської активності.
Але повернімося до особистості поета. На думку Дмитра Донцова, ознаками провідної верстви є «мудрість, шляхетність та мужність». Не можна не визнати, що Василь Стус був наділений цими рисами повною мірою.
Одразу кидається в очі його мужність, яка справляла надзвичайне враження на тих, хто мав можливість бачити поета у важкі часи ув’язнення.
Про силу Стусової особистості згадують свідки. У цікавому й цінному спогаді про поетове перебування в Мордовії Михайло Хейфец розповідає, як Стус «завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому нюрнберзькому процесі», як він постійно відмовлявся йти з таборовими наставниками на будь-які компроміси, що завжди потрібно для самозбереження в подібних ситуаціях». А Сергій Солдатов, в інтерв'ю з Богданом Нагайлом, сказав, що Стуса «завжди відрізняло непримиренне ставлення до неправди, беззаконня, системи гноблення...Він дуже страждав...але він намагався цього не виказувати...Уночі він іноді виходив до коридору і стогнав від болю».
Мужність органічно поєднувалася в ньому з величезним інтелектуальним потенціалом.
Загальновідома неймовірна Стусова ерудиція та взагалі інтелектуальний склад розуму: знавець філософії, поет на засланні проводить час у розмовах про Канта, Гуссерля, Камю. Як людина до крові й кості літературна, він пише критичні статті (конфіскована велика праця про Тичину), багато перекладає, а в розмовах читає напам'ять численні вірші багатьох поетів різними мовами та професійно обговорює літературні твори. Відомо про поетичний вечір, ще в Києві, на якому Стус годинами напам'ять читав твори Райнера Марії Рільке німецькою.
Але найяскравішою рисою його особистості була безмежна шляхетність. Саме вона вела його шляхом служіння Україні, з опертям на силу мужності та мудрості. Він легко міг би віддати свої таланти на службу більшовицькому режиму. Звісно, система, що виховувала дегенератів, була несприятливим місцем для таких людей. Але вона їх потребувала так, як паразит потребує носія. Отже, вибір він мав. Мав і зробив. Замість того, щоб прожити ситим рабом, він обрав шлях безнадійного (з матеріальної точки зору) опору. Більшовики вбили його, але його мученицька смерть стала брамою безсмертя.
Наприкінці треба згадати про загальноєвропейське значення особистості Василя Стуса. Сьогодні, коли процеси деградації Європи досягають максимального характеру, він подає приклад того, як аристократична особистість може і мусить продовжувати боротьбу проти сил занепаду та деградації. Європа мусить знати про нього для того, щоб мати взірець тоді, коли загроза лівого космополітичного тоталітаризму, брата-близнюка совєцького, загрожує нашій цивілізації.
Нічого не буває у світі просто так. Не може бути збігом, що саме Донбас, батьківщина поета-мученика, є місцем, де в боях знову пробудилась Стара Русь-Україна і розпочалось пробудження всієї Європи.
Не може бути збігом і те, що одним з найкращих творів поета є переклад (який, тим не менше, має всі ознаки самостійного твору) віршу «Заповіт синові» Редьярда Кіплінга, співця одвічних аристократичних цінностей Європейської цивілізації.
Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
* * *
Едуард Юрченко
